Рівно п’ять місяців тому відбулося повномасштабне вторгнення росії в Україну. З того моменту не було жодного дня, коли б ми почували себе в повній безпеці. От і сьогодні, через повітряні тривоги, які тривали першу половину дня, ми не ризикнули зібратися в стінах бібліотеки, нам довелося зустрічатися онлайн. Кожного разу, коли таке трапляється, ми переконуємося у важливості живого спілкування.
Сьогодні ми читали та обговорювали поезію одніє з нас – Олександри Курач:
А знаєш таку втому, коли не просто хочеш спати
А коли шукаєш способи себе вбивати
Життя вже надоїло, не бачиш сенсу в його
І думаєш, ну може хватить цього
А день за днем минає, і ти все не встаєш
Ти спиш, їси, гуляєш, а радості нема
І вже, хоча не віриш, в богів якихсь питаєш
Чому на цілім світі страждаю я – одна
І день за днем мина. Немає часу більше
І ти сидиш одна. Тобі все гірше, й гірше
Читаєш книжечки чи дивишся відоси
Та утомились ждати тебе твої кроси
Стоять вони у шафі уже не один рік
Ти кинула любов заради зно й батьків
Ти досі ще сумуєш, бо то був оберіг
Твоя велика мрія, ще більша за биків
Відколи ти покинула свою рідну стихію
Від тебе залишилася тільки половина
Відколи школу кінчила і перестало бути просто
Ти стала вже ніким. Ти не ячмінь, не просо
І хочеться почати з нового листка життя
І хай минуле все рине в забуття
Але яка ж тоді ти є людина
Коли для тебе стане чужою родина
Коли повстануть з мертвих твої страхи
Ти мрієш полягти поруч із ними
І кожен день неначе з фільму жахів
Тобі вже всеодно. Тобі вже пофіг. Хватить.
