Він світлий дотик в серці ніс
Такий відкритий, совісний,
Мов звільнений від снігу ліс
За Ірпенем напровесні
Платон Воронько
Письменник Василь Земляк збагатив українську і світову літературу значним і дорогоцінним набутком. Його твори надруковані величезними тиражами в Україні та у перекладах іншими мовами. Письменник залишив помітний слід на рідній землі.
Народився Василь Земляк (справжнє ім’я – Вацлав Сидорович Вацик) 23 квітня 1923 року в с. Конюшівка (нині Липовецький район Вінницької області) у селянській родині. По батьковій лінії рід його походить із Чехії, звідки в 1874 році в Україну переселився прадід майбутнього письменника. Батько Василя, Вацек Сидір Йосипович, народився і жив у с. Миколаївці. Волею долі опинився у с. Конюшівці, де працював кравцем у поміщика Горлінського. Дочка господаря – Катерина стала його дружиною. Із шести дітей в родині залишилось двоє – Вацлав та Ілля. Саме від батьків увібрав майбутній письменник у своє серце народні пісні й думи, у них навчився цінувати нетлінні духовні надбання, від них набрався мудрості та любові.
У документах Василя замість батькового прізвища Вацек (тобто малий Вацлав) в сільраді записали Вацик, очевидно, несвідомо намагаючись трохи українізувати. Так воно й фігурувало в документах.
У 1932 році, коли Василь закінчив три класи, родина переїхала до чеських родичів і одержала житло в с. Миколаївка, нині Козятинський район Вінниччини. У домашньому господарстві були корова, свині, гуси, пасіка. Василь пас худобу, громадив сіно, під час жнив працював за коногона і снопов’язальника. Мати стала колгоспною ланковою. Батько виконував приватні замовлення на пошиття, а ще мав громадські посади: районний заготівельник, завмаг і голова споживчого товариства, завідувач артільної комори.
Письменник згадував своє дитинство: «Виріс і жив серед чехів, знаю їхню мову, звичаї, культуру. Я люблю Україну, вважаю себе споконвічним українцем, але ніколи не забуваю про чехів, і коли приїжджаю в рідне село, то почуваюсь майже правовірним чехом. До речі, я закінчив з відзнакою чеську семирічку, хоча до п’ятого класу по-чеськи не вмів розмовляти».
Хлопчик дуже любив читати, при світлі каганця «ковтаючи» книги одну за одною. Перечитавши все, що було в шкільній та сільській бібліотеках, він де тільки міг діставав нові видання, знав напам’ять безліч віршів, пізніше під його редагуванням виходила шкільна стіннівка. У старших класах Василь Вацик був місцевою знаменитістю, бо писав свої перші вірші, п’єси, оповідання.
Після чеської семирічки навчався в Йосипівській середній школі, що знаходилась за вісім кілометрів від його рідного села. Ходив туди пішки або їздив велосипедом. Узимку йому винаймали куток, і Василь приїздив додому тільки в неділю, набирав на тиждень харчів – і знову на навчання. Усі предмети засвоював на уроках, виконував удома хіба що письмові завдання. Отримавши атестат про закінчення десятирічки, хлопець вступив до Харківського авіаційного училища, бо з дитячих літ виношував мрію стати льотчиком. За спогадами брата, Іллі Сидоровича, Василь залюбки конструював літаки, виготовляв їх з бамбуку, алюмінію, робив повітряні змії та умів їх високо запускати. Але війна перервала навчання. Буквально за лічені дні до початку війни молодий курсант приїхав додому, до хворої матері. Тут і застала його німецька окупація.
Восени 1941 року вісімнадцятирічний В. Вацик згуртував навколо себе друзів, колишніх однокласників та молодь з навколишніх сіл для боротьби проти ворога. Незабаром до підпілля прилучились молоді робітники цукрозаводу, лікарі, а трохи пізніше – полонені солдати й офіцери. Тим часом у народі прокотилась чутка про партизанське з’єднання на чолі з відважним командиром Пилипом Шуляком, до цього загону приєднався і Василь з товаришами. Українські месники роззброювали ворожу варту на залізниці, пускали під укіс ешелони, рятували молодь, яку забирали на каторжні роботи до гітлерівської Німеччини. Партизани діяли на Вінниччині та Житомирщині. Загін Ружинщини складався з трьох рот. Однією з них керував В. Вацик. Пізніше він став командиром окремого кінного загону імені О. Суворова.
У ті роки і обрав собі Василь Вацик партизанський псевдонім Земляк. Припускаючи, що фашисти можуть дізнатися, хто очолює загін, розумів: вони можуть знищити всіх Вациків, як це сталося з багатьма родичами легендарного Пилипа Щуляка. Прізвище ж «Земляк» для всіх було невідоме, й усі Вацики під час окупації уціліли.
Про діяльність загону Земляка згадував у своїй книзі колишній начальник Українського штабу партизанського руху Тимофій Строкач: «У дні битви за Дніпро й Київ активно діяли всі загони Правобережжя. У південних районах Житомирщини сміливо нападав на ворожі шляхи зв’язку і сполучення невеликий кінний загін імені О. Суворова під керівництвом Василя Сидоровича Земляка (Вацика) із партизанського з’єднання Пилипа Шуляка».
Під час війни Василя Вацика було двічі поранено: уперше, влітку 1942, куля навиліт пробила йому ногу, а вдруге, уже напередодні визволення, куля знову влучила в ногу й розтрощила кістку, ще не встиг Василь видужати, як його підкосив тиф. Але й тут перемогло міцне з дитинства здоров’я. Допомогло й кохання партизанської медсестри, а згодом дружини – Ольги Чубар.
Ще до закінчення Другої світової війни В. Вацик – уже колишній партизан знаменитого загону – почав працювати в Козятинському райвиконкомі на Вінниччині завідувачем плановим відділом (червень 1944 р. – листопад 1945 р.); згодом як людину, що має досвід організаційної роботи та знайома з сільським господарством, його призначили на посаду керуючого відділком «Польовий тік» Червоненського цукрокомбінату. Пізніше – керівником радгоспного відділку в с. Червоному. Молодий керівник відділку завжди був душею товариства: умів і пожартувати, і пісню затягнути, і вибити тропака. Затамувавши подих, слухали присутні його захоплюючі розповіді про драматичні й героїчні партизанські будні. Але навесні 1946 року Василь Сидорович був змушений звільнитися через конфлікт з налаштованим проти нього керівництвом. Після звільнення В. Вацик залишив с. Червоне і переїхав до Житомира, де і розпочав свій шлях у велику літературу.
Досвід партизана став у пригоді Земляку-письменнику при написанні цілого циклу творів воєнної тематики – повістей «Гнівний Стратіон», «Підполковник Шиманський», «Ніч без милосердя» та численних оповідань.
Вже з 24 травня 1946 року за наказом редактора газети «Радянська Житомирщина» (зараз «Житомирщина») Василя Вацика затверджено на посаді власного кореспондента обласної газети.
Журналіст-початківець не лише грунтовно займається самоосвітою, а й стає студентом-заочником факультету мови і літератури Бердичівського вчительського інституту.
У липні 1949 В. Вацик став завідувачем сільськогосподарського відділу в газеті, потім вступив на заочне навчання в Житомирський сільськогосподарський інститут (зараз Поліський національний університет).
З вересня 1951 став відповідальним секретарем обласної газети. Загалом пропрацював у «Радянській Житомирщині» майже дванадцять років. У Житомирі остаточно сформувався і проявився його письменницький талант, який і викликав до життя прекрасні художні твори, саме зі сторінок «Радянської Житомирщини» почали свій шлях у широкий світ гумореска «Настуня», новели «Істотна поправка», «Напис на кавуні» та «Як закувала зозуля…», а трохи згодом, у серпні 1954, — оповідання «Тихоня». Й нарешті, у тій же «Радянській Житомирщині» від 10 березня опубліковано оповідання «Ганна Лебідь». Його вперше підписано псевдонімом «Василь Земляк».
У 1955 році вийшов друком перший великий твір Василя Земляка «Рідна сторона. Поліська повість». Повість була надрукована у журналі Дніпро. Автора зробив знаменитим переклад повісті російською мовою та видання в популярній серії «Роман-газета», читання повісті на всесоюзному радіо. В наступному році повість вийшла окремим виданням.
Видатний прозаїк Михайло Стельмах одразу помітив свого побратима в бурхливому потоці українського письменництва: «На мене повіяло зеленим пахучим шумом Полісся і свіжістю молодого таланту. В літературу прийшов ще один письменник, зі своїм поетичним шуканням, з романтичним поглядом на світ, зі знанням життя людей, про яких він пише».
Для Житомирщини велика честь, що Василь Земляк в «Рідній стороні» населив поліщуками реальні села Замисловичі, Копище, Ковалі, Талаї, Несолонь. Нечасто конкретним населеним пунктам таланить стати театром усіх подій, що розгортаються по волі автора.
Житомирський національний агроекологічний університет (до 1994 року Житомирський сільськогосподарський інститут) по праву пишається тим, що в них навчався Василь Земляк (1949-1953). А ще тим, що прототипом головного героя, професора Живана, повісті «Рідний край» Василь Земляк обрав видатного вченого-агронома Василя Петровича Живана (1886-1949), талановитого педагога, справжнього подвижника і організатора науково-дослідницької роботи, вмілого вихователя молоді, який працював в інституті завідуючим кафедрою рослинництва (1944-1949).
В Житомирі є одне місце, що служить найкращою пам’яттю про письменника – це знаменита Голова Чацького – мальовнича скеля над рікою Тетерів. Одна із найвідоміших «візитівок» обласного центру свого часу замалим не стала жертвою прагматизму комунальників, які видобували камінь для післявоєнної відбудови міста на кам’янистих річкових схилах. Лише завдяки сміливим публікаціям В. Вацика на сторінках «Радянської Житомирщини» (а часи тоді були сталінські) скелю Голова Чацького було врятовано.
1957 року Василь Сидорович стає членом Спілки письменників СРСР. У 1958 році призначений головним редактором республіканського видавництва «Молодь».
Творче змужніння В. Земляка як письменника, котрий уже мав власну тему і яскравий стиль, засвідчили наступні твори: «Гнівний Стратіон» (1960), «Підполковник Шиманський» (1966), «Ніч без милосердя», «Останній патрон» (1956-1963) та інші, що розповідають про бойові рейди в тилу ворога Основою цих творів стали факти часів війни, які письменник брав із особистого досвіду. Можна сміливо сказати, що вся партизанська проза В. Земляка – це героїчні повісті.
Не втрачав Василь Земляк зв’язків із Житомиром і після того, як переїхав до Києва. У 1960-х роках разом з Борисом Теном і Михайлом Клименком брав участь у створенні Житомирської обласної організації Спілки письменників України.
У 1963-1966 роках працював головним редактором кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка, пізніше був там керівником сценарної майстерності. Згодом В. Земляк почав освоювати жанр «кіноповісті», який потребував не лише слова, а й екранного вираження. За його сценаріями знято ряд кінофільмів.
Працюючи на кіностудії, він написав цілу низку кіноповістей. Письменник відчував смак до динамічного сюжету, чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. За його сценаріями створено художні фільми: «Люди моєї долі» (1961), «Новели Красного дому» (1964), «Олесь Чоботар» (1957), «Останній патрон» (1963), «На Київському напрямі» (драма, 1968), «Вавилон-ХХ» (драма, 1979), а «Дочка Стратіона» (1956) – найвідоміший фільм, що обійшов кіноекрани майже всього світу.
Невичерпними криницями духовності стали для української літератури романи Василя Земляка «Лебедина зграя» (1971) і «Зелені Млини» (1976). В романах є багато автобіографічного, хоч села з назвою Вавилон (Вавілон), Зелені Млини – то витвір письменницької уяви. Зображена на сторінках романів селянська країна, відображає багатовимірність і неоднозначність народу трударів, мрійників, мудреців, у душах яких водночас живе високе і низьке. Ці книжки сповнені великої любові до землі нашої і людей, що живуть на ній. «Народе мій! Я готовий відповідати за тебе як твій громадянин, так само, як ти відповідаєш перед світом за мене й за мільйони таких, як я. У цій обопільності ми єдині, хоч ти все, тоді як я без тебе ніхто…», – ці слова линули з самого серця Василя Земляка.
Цей твір відзначили Державною премією України ім. Т. Шевченка (1978), він витримав упродовж небагатьох років кілька видань, але сталося це вже після смерті автора. «Лебедину зграю» перекладено польською, німецькою, чеською, болгарською мовами. В. Земляк плекав надію написати і третю частину твору – «Веселі Боковеньки», однак цьому задуму не вдалося здійснитися.
17 березня 1977 р. обірвалось життя видатного прозаїка. Похований він у Києві на Байковому кладовищі поруч з могилою матері. Численним творчим задумам письменника не судилося здійснитись, але і той творчий доробок, що Василь Сидорович залишив, назавжди збережеться в золотому фонді української літератури. А ще письменник залишив по собі добру пам’ять в серцях багатьох людей, з якими працював, спілкувався. Його цінували за ставлення до людей і до світу, за красу душі, за надзвичайну делікатність, дивовижну силу розуму, і за безмежно-яскраву уяву. Друзі та шанувальники його таланту в пам’ять про письменника видали у 1983 р. збірник «Заповіт любові», куди ввійшли оповідання, статті, виступи Василя Земляка та надзвичайно теплі спогади, роздуми про його творчість письменників, критиків, журналістів, рідних.
Про роки життя В. Земляка в Житомирі нагадує меморіальна дошка (1982) на будинку № 16 по вулиці Б. Лятошинського, де колись містилася редакція обласної газети.
У Житомирському краєзнавчому музеї зберігаються рукописи перших літературних творів митця. Ім’я Василя Земляка присвоєно Центральній міській бібліотеці м. Житомира (1983).
Премія ім. Василя Земляка була заснована у 2010 році на вшанування видатного українського письменника і кіносценариста Василя Земляка (справжнє ім’я – Вацик Вацлав Сидорович).
Засновником стала Житомирська обласна організація Національної спілки письменників України. Премія присуджується щороку в основному членам Національної спілки письменників України за значні досягнення в царині української літератури авторам оригінальних прозових творів, що сприяють утвердженню високих принципів гуманізму, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства.
Фундатор премії – родина Колосівських: Валерій Євгенович, Любов Яківна сини Богдан та Святослав.
Лауреати премії:
2010 рік – Євген Концевич, Василь Дацюк;
2011 рік – Микола Яненко, Василь Яр (Ярмолюк);
2012 рік – Анатолій Шевчук, Григорій Цимбалюк;
2013 рік – Василь Сташук, Микола Скорський;
2014 рік – Микола Ярмолюк, Ніна Талько-Петрук;
2015 рік – Володимир Савченко, Валентина Поляновська;
2016 рік – Василь Врублевський, Олександр Кухарчук;
2017 рік – Віктор Васильчук, Ярослав Марищенко;
2018 рік – Марія Пономаренко, Петро Білоус;
2019 рік – Людмила Крикливець, Світлана Штатська;
2023 рік – Ольга Бортнікова, Валерій Хмелівський.
На Житомирщині щорічно проходить обласний творчий конкурс до Дня журналіста. Найкращі журналісти друкованих ЗМІ області удостоюються звання «Журналіст року – лауреат премії імені Василя Земляка».
З творчого доробку В. С. Земляка
