Василь Семенович Гроссман (ім’я при народженні Іо́сиф Соломо́нович Ґроссман) народився 12 грудня 1905 року у Бердичеві. Зростав у інтелігентній єврейській родині: батько – інженер-хімік, мати – вчителька французької мови; завдяки їй він опанував французьку мову настільки, що в шкільні роки міг напам’ять цитувати цілі сторінки з Доде, Мопассана, Мюссе. У 1914 році батьки відправили хлопчика до Київського реального училища, де він навчався до 1919 року, а закінчив навчання в рідному Бердичеві, в єдиній трудовій школі. Родина Гроссманів не мала великих достатків, тому Василь підробляв репетиторством і навіть дроворубом. Восени 1921 року юнак поступив у Київський інститут народної освіти, звідки через два роки, очевидно під впливом батькової професії, перевівся на хімічне відділення фізико-математичного факультету Першого Московського університету. Після закінчення університету працював за фахом на Донбасі, завідував газовою лабораторією, був асистентом кафедри неорганічної хімії в Сталінському медінституті. Водночас почав писати: опублікував повість з шахтарського життя “Глюкауф”, в якій описує важку працю донбасівських шахтарів, повну небезпеки при незадовільній охороні праці. Про рукопис схвально відізвався М. Горький.
У 1932 році за станом здоров’я Василь Семенович змушений залишити Донбас і переїхати до Москви. Деякий час працював у лабораторії на фабриці ім. Сакко і Ванцетті, спочатку старшим хіміком, а згодом завідуючим лабораторії та помічником головного інженера. У квітні 1934 року в “Літературній газеті” було надруковано перше оповідання “У місті Бердичеві”. Лише в 1967 р. по ньому знято художній фільм “Комісар”. Дебют молодого письменника привернув увагу читачів. Згодом виходять у світ ще дві збірки оповідань – «Щастя» й «Чотири дні».
В 1937 році Василь Семенович стає членом Спілки письменників СРСР. Та на порозі вже була війна. У липні 1941 року Гроссман стає працівником газети “Красная звезда” і відправляється на передову. Він із відвагою митця бував у найпекельніших місцях. Сталінградські нариси, які регулярно друкувалися в «Красной звезде», найпопулярнішій газеті військових років, зробили його ім’я широко відомим і в армії, і в тилу. Особливого визнання здобув нарис «Напрямок головного удару». У 1942 році він написав повість “Народ бессмертен”, що стала першим великим твором про війну. Повість”Народ бессмертен”, “Сталинградские очерки” та інші воєнні нариси були об’єднанні в книзі “В роки війни”.
Оповідання й нариси Гроссмана 1941-1945 років охоплюють період відступу Червоної Армії, Сталінградську битву, визволення України й Білорусії, Польщі. Нарис 1943 року «Украина» глибиною співчуття стражданням нашого народу, картинами пекельного нищення української землі нагадує Довженкову «Україну в вогні».
У 1944 році, коли було визволено більшу частину території країни від фашистських загарбників, Василь Гроссман дізнається про трагічну смерть матері у бердичівському гетто. Збереглися бердичівські листи Катерини Савеліївни до сина. З них видно, яка ніжна, світла любов пов’язувала Василя з матір’ю. Він зібрав документальні свідчення трагедії, які виклав у нарисі “Вбивство євреїв у Бердичеві” (1944 р.). Саме в Бердичеві відбулося духовне переродження письменника й становлення майстра. Його твір “Треблинський ад” у вигляді брошури розповсюджувався на Нюрнберзькому процесі. Цей твір розкривав конкретний механізм дії гітлерівських «фабрик смерті» — цього матеріалізованого пафосу «арійської ідеї», «расового очищення» людства. Але в лютому 1961 року твір було заборонено. Тема голокосту (хоч самого терміну цього тоді ще не було в ужитку) посідає особливе місце в усій творчості Гроссмана. Серед його оповідань, нарисів і памфлетів про винищення фашистами єврейського люду в Україні чи не найтрагічнішим є «Украина без евреев».
У 1943 році Василь Семенович розпочав роботу над романом «За правое дело», одним з найголовніших своїх романів, з його реалістичними портретами простих людей, селян, робітників, жінок, з гіркою правдою буденної дійсності. Через вісім років напруженої праці роман побачив світ на сторінках «Нового мира» і відразу набув великої популярності. Окремими книжками його мали друкувати декілька видавництв. Та такий хід справ подобався далеко не всім. З’явилися розгромні статті в «Правде» і «Известиях». На календарі був лютий 1953 року, і можна було чекати найгіршого. Та після смерті Сталіна у березні цього ж року настала довгоочікувана відлига. Незабаром у декількох видавництвах роман побачив світ. Другу частину роману Гроссман назвав «Життя і доля», але роман побачив світ після смерті автора лише у 1988 році.
Помер Василь Семенович 15 вересня 1964 в Москві.
12 грудня 2005 року з нагоди 100-річчя з дня народження письменника у місті Бердичеві на будинку по вулиці Шевченка, 14, встановлено меморіальну дошку, виготовлену з граніту. Напис на меморіальній дошці: «В цьому будинку жив видатний письменник Василь Семенович Гроссман»
Твори письменника видавалися 156 разів загальним тиражем близько 9 млн. примірників. Чимало з них перекладені англійською, французькою, німецькою, іспанською, польською та китайською мовами.
